Вступ.
Все що ви читаєте чи може колись читали, бачили, чи може брали в руки. Так чи інакше залишається в вашій пам’яті. Але наші мізки не бездоганні. Тому потрібно або тренувати їх, або все зберігати в записах фотографіях чи відео. Для цього людство і винайшло механізми збереження та передачі інформації. Буд то відео файл чи фотографія, а може це взагалі маленьке посилання на сторінку в інтернеті. Сучасній людині не потрібно зберігати гору паперу чи дисків, касет платівок:-)
Не потрібно, але буває інколи, що спогади чи то якісь відео докази. З системи відеоспостереження. Можуть зберегти ваші кошти і не тільки… Отож, бо ми живемо у світі де інформація відіграє велику і важливу річ. Для цього ми і створили цей сайт і не тільки м і не тільки цей сайт))
Системи відеоспостереження передачі інформації, зберігання та редагування. Ми займаємось проєктуванням супроводом та втіленням ваших проєктів та проєктів і мрій людей в життя.
Історія появи збереження інформації…
Короткий матеріал із вікіпедії…
Науковці почали створювати гіпотези щодо виникнення безпаперових видань ще до появи перших медіа у цифровому форматі. Зокрема першими електронні журнали описали американські вчені Н. Сондак та Р. Шварц у статті «Безпаперовий журнал» ще у 1973 році. У роботі досліджуються електронні журнали у форматі мікрофіш, які зчитуватися комп’ютерами. Можливість створення електронних видань теоретично була обґрунтована в численних дослідженнях та експериментах американських та британських науковців. Як зазначає українська дослідниця Т. Ярошенко, подібні експерименти велися з 1974 року Національною науковою фундацією США. Результатом роботи фундації стала «EIES» (The Electronic Information Exchange System — електронна система обміну інформацією), спрямована на спрощення доступу науковців до документів через використання комп’ютерів. Системи доставки та збереження електронних документів упроваджувалися в Національній бібліотеці Британії, Інституті наукової інформації у США, Технічній інформаційній бібліотеці в НДР, Національному центрі періодики у США та інших організаціях. Проте навіть розуміння технології не дозволило цим організаціям створити самостійний мережевий електронний журнал, окрім проекту «EIES», який є свідченням успішної розробки електронної періодики. Дослідники лише працювали над теоретичним синтезом наявної інформації, щоб осягнути зміни, що мали б відбутися з впровадженням безпаверового видавництва. Наукові статті кінця 1970-х — початку 1980-х років переважно позитивно оцінюють електронний формат, оскільки він має низку переваг перед друкованим. Дж. Сендерс у 1976 році в статті «Науковий журнал майбутнього» визначив такі переваги електронного журналу: швидка доставка великої кількості інформації та постійна комунікація між редакцією та автором. У Р. Ройстачера в публікації «Віртуальний журнал» 1976 року також зазначається низка позитивних характеристик, серед яких нескінченна кількість сторінок, можливість пошуку тощо. Перспективи розвитку електронних видань розглядав Ф. Ланкастер у праці «На шляху до безпаперової інформаційної системи», що побачила світ у 1978 році. Однак на цьому етапі розвитку мережеві технології були малорозвинутими, дослідження стосувалися не електронних журналів у мережі, а потенційних можливостей розповсюдження видань.
Цікаво спостерігати, як дослідники Р. Глітц та М. Туроф у 1982 році намагаються визначити перспективи розвитку електронних журналів на основі мережі «EIES». Із цих праць очевидно, що електронні видання як явище з’явилися зовсім нещодавно і науковці не випрацювали теоретичної бази для аналізу журналів. У статті дослідники, один з яких є директором «EIES», плутають поняття журналу з мережею, що свідчить або про відсутність розуміння видавничої справи, або ототожнення журналів із текстовою комунікацією.
За прогнозами цих науковців, електронні журнали розвиватимуться в чотирьох формах:
- як періодична розсилка;
- як нерецензований «паперовий ярмарок»;
- як аналог традиційних журналів;
- у новітньому форматі.
Дослідники вказують на видання, які наразі зникли з мережі. У першій формі новини періодично розсилалися зацікавленим особам. У другій формі матеріали складалися на одному місці, їх без обробки могли прочитати інші. Форма, що наслідує традиційні журнали, вказана третьою, а четвертою є новітня на той час схема комунікації. Читачі могли ставити запитання та отримувати відповіді. Пізніше редакція збирала цікаві запитання та публікувала їх для загалу. Можна помітити багато спільного між першою та третьою формою, відмінність була лише в характері та жанровій специфіці матеріалів — у розсилці превалювали короткі газетні форми, а в журналі — аналітичні. Другу форму взагалі не можна розглядати як видання. У четвертому варіанті дослідники вбачають бажану інтерактивність видань. Згодом цей варіант буде цілком реалізовано в дайджестах «ARPANET».
Дискові журнали
Розповсюдження самвидаву в електронному форматі почалося з кінця 70-х років ХХ ст. У цей період збільшилася кількість ЕОМ, інформацію тиражували на магнітних стрічках. Широке впровадження комп’ютерної техніки створило передумови для появи електронних видань.
Електронні вижання до появи інтернету в США розповсюджувалися на дисках. Вони мали назву «Disk magazine» («дискові журнали»). У розмовній англійській мові використовують скорочення «diskmag» («дискмаг»). Дискові журнали також відомі під назвою «magazette» (контамінації від «magazine on diskette» — журнал на дискеті) — це видання, що розповсюджувалися в електронній формі на магнітних чи оптичних носіях і читалися за допомогою комп’ютера. Вони були популярними в 80-х та 90-х роках ХХ сторіччя, до появи доступного швидкісного інтернету. Розповсюджувалися переважно на дискетах (floppy disk), звідки й походить їхня назва. Коли в кінці 90-х інтернет став доступним для більшості користувачів, видання перейшли в мережу, продовжуючи називати себе дисковими журналами.
На відміну від езинів, які розповсюджувалися в чистому текстовому форматі, дискові журнали виходили у вигляді програми, що запускалася на комп’ютері читачів. Це дозволяло цим електронним виданням містити елементи, які на той час не могли передати жодні інші медіа: малюнки, графічний інтерфейс, фонову музику, анімацію, інтерактивні елементи. Дискові журнали розроблялися для певної комп’ютерної платформи і навіть для ігрових телеприставок. Журнали для популярних платформ, таких як Apple Macintosh чи IBM PC, мали більшу популярність, аніж інші не менш цікаві, але розроблені для непоширених комп’ютерів. Сьогодні складно досліджувати подібні журнали, оскільки необхідно або шукати той комп’ютер, на якому їх можна прочитати, або програму, що імітує роботу на цій платформі.
Основною причиною виникнення дискових журналів став попит на комп’ютерну літературу. Традиційні друковані видання не завжди вчасно реагували на появу нової вільної ніші на ринку. Починаючи з 70-х років ХХ ст., комп’ютерна література була дуже потрібною, оскільки обчислювальна техніка супроводжувалася інструкціями, які не могли вмістити всі можливі проблеми, що виникали в користувачів. Сам комп’ютер як мультифункціональний пристрій дозволяв не тільки читати професійну пресу, але й створювати її. К. Д. Волко зазначає, що дискові журнали були формою комунікації комп’ютеризованої молоді в ті часи, коли доступу до мережі інтернет не було. Ці люди належали до першої генерації, що зростала з домашніми персональними комп’ютерами. Оскільки їхні батьки та вчителі знали про нові технології менше, ніж вони, цим молодим користувачам доводилося освоювати комп’ютери та вчити програмування самостійно. Дискові журнали були тією платформою, де ця самоорганізована молодь могла обмінюватися знаннями. Переважно текстова інформація в дискових журналах подавалася у формі статей, оглядів або інструкцій щодо використання комп’ютера. Читачі також послуговувалися програмами, які безкоштовно розповсюджувалися з виданням. Дискові журнали, за спогадами сучасників, були корисними для читачів:
Деякі дискові журнали існували за рахунок дотацій, які їм надавали комп’ютерні фірми, інші — за рахунок передплати. Тому видавництва таких журналів переважно були комерційними фірмами, що позитивно впливало на організацію роботи редакції. Наприклад, річна передплата (12 номерів) на дисковий журнал «CLOAD» коштувала 95 доларів на дисках і 50 доларів на касетах Комерційні засади роботи впливали як на якість статей, так і на тематику видання. Видавці не могли дозволити собі писати про те, що цікаво тільки їм, як це робили головні редактори езинів. Першим відомим дисковим журналом був «CLOAD magazine», розроблений для комп’ютерів Radio Shack TRS-80. Його засновниками були видавець Р. МакЕлрой та редактор Д. Фуллер. Журнал почав виходити у 1978 році на касетах і був названий на честь команди текстового інтерфейсу цього комп’ютера, що означала завантаження програми з касети на комп’ютер. В інших джерелах першим дисковим журналом визнають «Chromasette», створений для того ж самого комп’ютера TRS-80. Перший номер видання вийшов 1981 року. Головним редактором журналу був Д. Лагерквіст.
У вересні 1981 року виходить перший випуск журналу «Softdisk», який спочатку називався «Softdisk Magazette». Він розроблявся для популярної комп’ютерної платформи Apple II і виходив на 5¼ дискетах. Це був перший журнал, що використовував у своїй дистрибуції не касети, а дискети. Журнал створив Д. Мангхем разом зі своєю дружиною Джуді. «Softdisk» виходив як додаток до офіційного журналу «Softalk». Спочатку видавці планували, щоб користувачі після прочитання журналу повертатимуть дискети назад, щоб отримати новий випуск. Для цього використовували пластикові поштові пакети, які можна було відіслати назад, оскільки на звороті була заздалегідь оплачена поштова пересилка зі зворотною адресою редакції. Потреба в такій складній дистрибуції виникла через високі ціни на магнітні носії та намагання редакції постійно тримати контакт із читачами. Саме серед користувачів можна було знайти потенційних авторів. Оскільки більшість професійних журналістів не могли написати якісні тексти комп’ютерної тематики, редакції доводилося працювати з комп’ютерниками, які знали прикладну сферу. Авторам нових публікацій «платили» купонами на безкоштовний номер. Вартість одного видання становила п’ять доларів за умови, що читач вислав дискету видавцеві. Однак не тільки фінансові чинники впливали на бажання публікувати свої матеріали. Через цей журнал розповсюджувалися різні програми, які розроблялися самими читачами. Навколо «Softdisk» сформувалася ціла група людей (так звана спільнота), що працювала на видання безкоштовно. Із часом журнал комерціалізувався, оформив щорічну передплату, почав продаватися в магазинах. Видавці відмовилися від складної процедури пересилання дискет. Це видання згодом породило цілу серію журналів для інших комп’ютерів, таких як Softdisk G-S для комп’ютера Apple IIgs. Дискмаг був перероблений для інших платформ, таких, як Commodore 64, IBM PC та Apple Macintosh, що значно розширило аудиторію видання за рахунок користувачів цих комп’ютерів. Останній 166-й номер видання вийшов у серпні 1995 року. Головний редактор П. Рокітскі уже створював журнал самотужки, оскільки комп’ютери, для яких робилося це видання, на той час остаточно застаріли й у журналу не було ані читачів, ані авторів. Сьогодні всі випуски журналу вміщуються на двох компакт-дисках, які продаються разом із програмою, що імітує на комп’ютері читача платформу Apple II. Паралельно з «Softdisk» виходили й інші видання, такі, як «Diskazine», «Window», «I.B.Magazette», «UPTIME» та «PC Life». Деякі видавці друкованих комп’ютерних журналів додавали до своїх видань дискмаги. Їх розповсюджували разом, під однією упаковкою. Інші видавці заснували окрему передплату для таких дискових журналів.
Сторінка київського електронного бюлетня “Софтпанорама”, 1989
У 1986 році в Європі починає виходити голландський англійськомовний журнал «ST NEWS» для комп’ютерів Atari ST. Щоб зрозуміти масштаби цього видання, наведемо статистику за 10 років його існування, що підрахував дослідник Р. Карсмейкер. За період з 1986 по 1996 з’явилося 42 випуски журналу, що містили 2 000 статей, 465 оглядів програм та 120 інструкцій. У 1986 році виходять також журнали «F.A.S.T.E.R.» (закрився у 1987), «INSoft Disk Newsletter» (закрився у 1988).
Восени 1989 року в Києві почало поширюватися е-видання на 5 ¼” дискетах “Софтпанорама” [Архівовано 5 травня 2019 у Wayback Machine.] з матеріалами семінару «Системне програмування» [Архівовано 1 лютого 2013 у Wayback Machine.], під редакцією Миколи Миколайовича Безрукова — перший вітчизняний електронний щомісячних, в якому протягом 1989-1995 років публікувалися матеріали не лише науково-технічної, але також і громадсько-політичної тематики.
З розвитком інтернету дискові журнали не перестали існувати. Мережа стала доступною для пересічних користувачів тільки в другій половині 1990-х. У цей час модернізувалися лише носії (у середині 90-х років минулого століття дискові журнали перейшли на оптичні CD). Ємність цих носіїв інформації (700 Мбайт) та потужні комп’ютери дозволяли видавцям більше використовувати музику та відео. Це суттєво розширювало аудиторію цих видань, оскільки публікація трейлерів фільмів та музичних композицій диверсифікували дискові журнали, які до того охоплювали переважно комп’ютерну тематику.